Щоденник матері 18-річного добровольця: паралельні реалії, культ смерті і складений екзамен

… Рятує робота.

Щоправда, вона занурює в офіційну версію новин – в ту, що від міністрів, головкома, президента, послів, експертів… Відсутність кореляції (м’яко кажучи)  між цими новинами й моїми реаліями просто вирубає.

Там - про мотивацію мільйоном, а тут -  друзі на тактичні окуляри гроші скидають.

Там - про нове озброєння від партнерів, а тут -  у нього автомат на 8 років старший за мене, а мені без п’яти хвилин 50!

Там - знов про допомогу від партнерів, яку вони зняли з озброєння у себе , а тут  - давно прострочена й списана партнерами граната мало не в руках розривається в «учєбці», бо в «учєбки» відправляють саме таке, списане.

Там -  «грошове забезпечення війська в пріоритеті», а тут  - бронежилет важить близько 17 кг, й доведеться купити інший, так само якісний, але легший, за власні кількадесят тисяч. А аптечки дуже хороші – волонтерські.

Там - «відкрито ще один рекрутинговий центр, і ще другий, і п’ятий-десятий»,  а тут  - у бліндажі в «учєбці» такий самий доброволець-контрактник, відверто психічно хворий, у прямому сенсі майже щоночі какає в штани. Добре, хоч у свої… І це ж у якомусь з отих відкритих рекрутингових центрів його переконали підписати контракт (чи це він рекрутерів переконав?) і допомогли намалювати у висновках ВЛК повну придатність! 

Від цих паралелей, які не перетинаються, хочеться кричати на весь світ або комусь вломити…

Того самого хочеться й від диванно-медійних розмірковувань про погану армію в стилістиці «…всі військові п’ють та ігроманять, вони йдуть туди за гроші або їх «наловили в бусики», їх погано навчають, їх взагалі не навчають, вони м’ясо, всі командири ідіоти, а в усьому винні луганські/донецькі/російськомовні в довільній комбінації».

«Погано навчають», кажете?

Про Мирона

Коли згодом у госпіталі син здоровою рукою розбирав величезний баул, пересланий товаришами, витягнув з нього кілька акуратно складених конспектів.

«У тебе ж зроду таких конспектів не було – ані в школі, ані в училищі», – кажу.

«Бо тут інформація корисна й потрібна», – відповідає.

А за кілька днів до цього, телефоном: «Судячи з того, що Мирон (позивний змінено. – «ОстроВ») живий, нас дуже добре вчили і я склав екзамен з медицини на відмінно».

Яке щастя, вкотре думаю, що існує спеціальна термінологія. Коли кажеш «травматична ампутація» – це менше б’є по голові, ніж словосполучення «руку відірвало». А «задвохсотився» трохи нівелює жахливість слова загинув.

У Мирона травматична ампутація руки. У сина поранення значно легше. Синові берці й досі замазані Мироновою кров’ю, вона не відмивається, і дивлюся, хоч вони й якісні, він їх викине.

«Я все робив за протоколом, як учили», – розповідає, як накладав турнікети, тягнув товариша, як робив висновки, чи можна давати йому пігулки. Як заносив Мирона в бліндаж – давши йому його відірвану руку, щоб тримав, бо вона отак в бліндаж не проходила; і як Мирон від цього знепритомнів.

Визнає, що так вчать не всюди – пощастило. І дехто з мобілізованих не сприймає навіть якісне навчання – приречено дивляться ніби крізь інструкторів і бояться, бояться, бояться майбутнього.

«Якщо все робити як учили, більше шансів вижити», – каже.

Про культ

Здається, це кара Божа за мій підлітково-юнацький націоналізм. Син нафарширований ним так само, як я в юності. Тільки в моїй юності не було війни, й за свій націоналізм не треба було платити смертю, муками чи полоном. А тепер весь час це видається мені прямим шляхом до смерті.

Одна тільки молитва українського націоналіста чого варта!!!

«…В боях, в тюрмах рости мене до ясних чинів для тебе.

І в чинах тих хай знайду смерть,

Солодку смерть в бою за тебе,

І розплинуся у тобі я i вічно житиму в тобі,

Свята Україно моя, відвічна й непоборна».

- Ти розумієш, що це культ смерті? – питаю.

- Це культ Незалежності, – відповідає.

- Смерть – це страшно, це безповоротно, це найстрашніше, – кажу.

- У нас в країні всі давно вже перестали ставитись до смерті так, як ти, мамо.

А згодом ще:

- Ми підписували документ – ну, як нас ховати, якщо доведеться. Я обрав кремацію.

- Боже! А ще там які варіанти були?

- Ну, з батюшкою… Або на розсуд родичів…

- Ти міг обрати – на розсуд родичів?! Щоб я тебе поховала!!!

Мовчить.

А ще, до того:

- Вижити можна. Вижив же твій дід у Другу світову.

- Мій дід був авіаційним механіком!!!!

- Ну от, бачиш… Є категорія спеціальностей, де більше шансів вижити…

Здається, якщо мою психіку взяти за 100 відсотків – то в неї вже напхано всього цього відсотків на 150-160… І хочеться брати його руками, набирати жменями й викидати з себе геть.

Ольга Кобилянська писала в «Землі»: «Вони їли, щоб працювати, і працювали, щоб їсти».

Я купую антидепресанти, щоб працювати, і працюю, щоб купувати антидепресанти.

Ганна Гамова, для «ОстроВа»

Першу частину щоденника читайте ТУТ